Шкода навколишньому середовищу та здоров’ю населення, про яку не говорять атомники
Досліджуючи тему добудови 3-го та 4-го блоків на Хмельницькій АЕС, Рівненське агентство журналістських розслідувань писало про деякі небезпеки атомної енергетики. Сьогодні ми продовжуємо тему і пропонуємо подивитися, що ж стоїть за заявами атомників про надійність та екологічну безпеку сучасних АЕС.
Під час громадських слухань щодо зведення Х-3 та Х-4 представники АЕС неодноразово підкреслювали екологічність атомної енергетики та менший вплив на навколишнє середовище порівняно з іншими традиційними джерелами, зокрема вугільними ТЕС. На цьому ж вони наголошували в опублікованій Оцінці впливу на навколишнє середовище. Та чи справді атомна енергетика не шкодить довкіллю?
При режимній роботі АЕС практично не викидає у повітря СО2 та інших парникових газів, що призводять до зміни клімату, у той час як вугільна теплова електростанція на кожну продуковану МВт/год викидатиме 44-46 кг вуглекислого газу. Тобто річна робота одного реактора «економить» 44-46 тисяч тон вуглекислого газу. Тобто, на перший погляд, атомна станція менше шкодить довкіллю. АЕС в свою чергу «грішить» радіоактивними газами, але оскільки вони інертні, то, як стверджує ТЕО спорудження 3,4 блоків ХАЕС, не мігрують по ланкам екосистеми, себто не осідають на землю, не потрапляють у ґрунтові води, а з них у вирощені в цьому ґрунті продукти, а відтак не беруть участі у формуванні дози опромінення по харчовому ланцюжку.
Однак, АЕС – це лише одна з ланок виробництва енергії, при чому це – «найчистіша» ланка.
– Повний ядерний паливний цикл – це цілий комплекс операцій, – пояснює голова ради правління РМО «Екоклуб» Андрій Мартинюк, – це видобування і переробка руди, збагачення урану, виготовлення ядерного палива, фабрикація паливних елементів і збірок, переробка, зберігання і захоронення відпрацьованого палива та захоронення радіоактивних відходів. Під час нормальної роботи АЕС постійно викидає у навколишнє середовище радіоактивні гази. Але це мізерна радіоактивність порівняно з урановими шахтами, хвостосховищами, відпрацьованим ядерним паливом та радіоактивними відходами станції.
Тож Агентство вирішило поглянути на проблему ширше, та зосередитись на першій ланці ядерного «ланцюжка» – видобутку урану. Україна має власні поклади урану, який вона добуває та збагачує. Підприємство, що займається цим, – Східний гірничозбагачувальний комбінат – має виробничі потужності у Жовтих Водах та Кіровограді. Проте окрім працюючих підприємств Україна має ще спадщину колишнього виробничого об’єднання Придніпровський хімічний завод (розташоване у Дніпродзержинську), яке протягом 1946-1991 років займалося переробкою уранових руд. Ветерани атомної галузі кажуть, що саме тут була виготовлена сировина для першої атомної бомби у Радянському Союзі. Підприємство припинило існування на початку 90-тих, проте залишились величезні сховища радіоактивних відходів уранової промисловості, так званих «хвостів».
– Хвости від переробки уранової руди накопичуються дуже швидко, – пояснює директор досліджень Південнозахідного дослідницького та інформаційного центру в Альбукерку, США (Southwest Research and Information Center) Пол Робінсон:
– При концентрації урану у руді близько 0,1 відсотка, щоб отримати одну тону «жовтого кеку» – 95-відсоткового оксиду урану у вигляді жовтого порошку – гірничозбагачувальний комбінат повинен переробити 1000 тон уранової руди. Після вилучення урану, руда зберігає близько 85 відсотків своєї радіоактивності і практично усі продукти розпаду урану – в тому числі, радій, торій, радон, полоній та ізотопи радіоактивного свинцю – усе це залишається у «хвостах».
Нині українська уранова руда містить близько 0,1% урану. На ПХЗ руду переробляли привозну – з Німеччини, Чехії, Угорщини. Як розповів начальник управління джерел іонізуючого випромінювання Державної інспекції ядерного регулювання Віктор Рязанцев, ця руда мала значно більшу концентрацію – до 6 відсотків, а ось технології того часу дозволяли вилучати лише трохи більше половини наявного урану, тому хвости, які залишалися від такої переробки, більш радіоактивні, аніж сучасна неперероблена руда.
Радіоактивна спадщина Придніпровського хімічного заводу
Нині у Дніпродезржинську та на його околицях 9 хвостосховищ, загальною площею 270 гектарів, де захоронено 42,2 мільйонів тон радіоактивних відходів, при чому більшість цих сховищ – не проектовані, а отже без належних засобів захисту довкілля. Кілька років тому було виявлене ще одне хвостосховище – по вулиці Лазо – теж непроектоване.
Переглянути Дніпровське хвостосховище ВО ПХЗ на карті більшого розміру
Хвостосховища ВО ПХЗ – більшість з них не мають ізоляційного прошарку.
Характеристика основних хвостосховищ колишнього ВО ПХЗ
(Державна інспекція ядерного регулювання, «Доповідь про стан ядерної та радіаційної безпеки в Україні» 2007-2010 р.р)
| № | Назва | Період експлуатації | Площа, га | К-ть відходів, тис. т | Загальна активність, ТБк |
| 1 | Західне | 1949-54 | 6 | 770 | 180 |
| 2 | Центральний Яр | 1951-54 | 2.4 | 220 | 104 |
| 3 | Південно-Східне | 1956-80 | 3.6 | 330 | 67 |
| 4 | Хвостосховище лантанової фракції | 1965-88 | 0.06 | 6.6 | 130 |
| 5 | Доменна піч №6 | 1982-82 | 0.2 | 40 | 330 |
| 6 | Дніпровське | 1954-68 | 73 | 12000 | 1400 |
| 7 | База «С» | 1960-91 | 25 | 300 | 440 |
| 8 | Сухачівське (С-1) | 1968-83 | 90 | 19000 | 710 |
| 9 | Сухачівське (С-2) | 1983-92 | 70 | 9600 | 270 |
Разом із головою екологічної громадської організації «Голос Природи» Євгеном Колішевським їдемо за місто, аби сфотографувати хвостосховища. Усі вони перебувають на балансі ДП «Бар’єр», яке і було створене забезпечення безпеки сховищ, і проїзд туди заборонений. Проте на виїзді з міста, по обидві сторони дороги – загороджені парканом поля із яскраво жовтими знаками «Обережно – радіація!». Це – колишній склад уранової руди, база «С». Частину уранової руди було вилучено та передано на переробку на Східний гірничо-збагачувальний комбінат. Проте, гідно з інформацією Державної інспекції ядерного регулювання, тут все ще зберігається близько 20 тисяч тон уранової руди, яка є непридатною для переробки.
Переглянути Дніпровське хвостосховище ВО ПХЗ на карті більшого розміру
Хвостосховища Сухачівське (перша та друга секції) та База С – колишній склад уранової руди. За інформацією Державної інспекції ядерного регулювання тут досі зберігається близько 20 тисяч тон непридатної для переробки уранової руди.
– Сухачівське – єдине проектоване сховище з екранованим дном, яке за радянських часів було збудоване японськими спеціалістами, – розповідає активіст. – Більшість сховищ, у яких захоронювали відходи уранового виробництва у Радянському союзі, – це звичайні глиняні кар’єри та яри. Згідно умов експлуатації цього хвостосховища, воно має бути покрите водою, для того, щоб захищати навколишні території від радіоактивного пилу та потрапляння радіонуклідів у навколишнє середовище. Але в останні роки сховище пересихає і вода сюди не подається.
Хвостосховище Сухачівське. Паркан із колючим дротом, попереджувальні знаки та охорона – найбільш очевидні результати виконання державних програм із приведення об’єктів колишнього ПХЗ до екологічного безпечного стану. Раніше ця територія була відкритою. Фото автора.
За словами пана Колішевського, причина полягає в тому, що трубопроводи, якими подавалася вода, нині зруйновані та здані у пункти прийому металу:
– ГО «Дніпродзержинський правозахисний союз» з цього приводу зверталися у прокуратуру з повідомленням, що зруйновано трубопроводи та насосні станції. По-перше, це державне розкрадання, а по друге це призводить до порушення експлуатації серйозного об’єкту. Відкриті ділянки збільшуються з кожним роком, особливо влітку. Можна з впевненістю сказати, що пил із хвостосховищ розноситься навколо. Поруч із хвостосховищем – поля агрофірми «Наукова», де вирощують пшеницю, кукурудзу та соняшник. Це шкодить і самому хвостосховищу, оскільки його екран виготовлений з полімерних матеріалів, які руйнуються від ультрафіолету.
Відкриті ділянки екологічні активісти називають «радіоактивними пляжами», їх головна небезпека – перенесення радіоактивного пилу. Інші види забруднення, які дають хвостосховища, – це виділення радону та забруднення підземних вод. І якщо на відкритому повітрі концентрація радону (отруйного газу без кольору на запаху, який утворюється при розпаді урану) не досягає небезпечного рівня, то відсутність ізоляційних прошарків під хвостосховищами дозволяє радіонуклідам та важким металам з хвостів поступово просочуватися глибше і глибше у ґрунт.
«Радіоактивні пляжі» Сухачівського хвостосховища. Через нестачу води радіоактивний пил переноситься на навколишні території. Фото надане Євгеном Колішевським.
На місці трубопроводів, якими подавалась вода на хвостосховище – лише пусті роди та залишки труб. Фото надане Євгеном Колішевським.
У 2008-2010 роках група українських науковців (у тому числі і Державної інспекції ядерного регулювання та Українського інституту гідрометеорології) провели дослідження впливу хвостосховищ на ґрунтові води. Вони виявили значне забруднення водоносного горизонту на проммайданчику ПХЗ та у заплаві Дніпра мінеральними речовинами та токсичними металами (берилієм, бором, алюмінієм, кобальтом, свинцем, кадмієм, марганцем, залізом та нікелем), що робить цю воду непридатною для пиття та сільськогосподарського вжитку. Нагадаємо, що Дніпро є головним джерелом питної води для мільйонів людей, що мешкають нижче по течії від Дніпродзежинська. Головна небезпека радіоактивного забруднення ґрунтових вод, на думку авторів дослідження, пов’язана з міграцією урану. Найвища концентрація урану спостерігається поблизу хвостосховища «Західне», де активність урану у 2009-2010 роках була 600 Бк/л у свердловині 2-ZP (тіло хвостосховищ) та 1100 Бк/л у свердловині 3-ZP (алювіальний водоносний горизонт нижче за течією від хвостосховища).
– Дані моніторингу ґрунтових вод та результати аналітичного моделювання міграції радіонуклідів у ґрунті дають можливість зробити висновки, що хвостосховища «Сухачівське», «База С» ТА «Південно-Східне» є відносно безпечними об’єктами, – пояснює один з авторів дослідження Віктор Рязанцев. – У той час «Дніпровське», «Західне» та «Центральний Яр» представляють серйозне джерело радіаційного та токсичного забруднення ґрунтових вод.
Переглянути Дніпровське хвостосховище ВО ПХЗ на карті більшого розміру
«Дніпровське» хвостосховище – найбільше із спадщини ПХЗ. Тут, від відстані 1 км від Дніпра, зберігається 12 мільйонів тон радіоактивних відходів переробки уранової руди.
Державні програми є – результату немає
Дати раду спадщині колишнього ПХЗ держава намагається з 2003 року – було розроблено кілька програм приведення об’єктів уранової промисловості до екологічно безпечного стану.
– Перша програма була прийнята у 2003 році, – розповідає Віктор Рязанцев, який власне і був одним з ініціаторів цієї програми. – До того часу там ніхто нічого не робив, лише різали метал та здавали його на втор сировину. Фінансування програми почалося десь з другої половини 2005 року і складало у рік приблизно 1 мільйон доларів. І якщо перші кроки цієї програми були ефективні, потім вона забуксувала.
Перші кроки – це видалення та консервація технологічних трубопроводів, які мали сильне радіаційне забруднення та несли небезпеку і для людей, що нині працюють на проммайданчику колишнього ПХЗ, і для «умільців», що могли б порізати ці труби на металобрухт.
Вдалося також забезпечити фізичний захист території – обгородити хвостосховища, встановити попереджувальні знаки та забезпечити охорону території.
Список того, що не вдалося виконати, значно довший. У 2008 та 2011 роках Рахункова Палата України провела аудити ефективності використання коштів держбюджету використаних на забезпечення екологічної безпеки та захисту населення від впливу іонізуючого випромінювання, у тому числі і на об’єкти колишнього ПХЗ. Висновки Рахункової палати оприлюднені у звіті аудиту: управління бюджетними ресурсами велося вкрай неефективно, належний контроль за діяльністю ДП «Бар’єр» не здійснювався. Із шести запланованих програмних заходів мінімізації впливу уранових об’єктів не було виконано жодного: не організовано радіаційний моніторинг (витрачено 2 мільйони гривень), не створено єдиної бази даних джерел радіаційного забруднення та їх паспортизацію, не впроваджено жодного із 12 наукових досліджень (витрачено 1,8 мільйонів гривень). Навіть із охоронним режимом на небезпечних об’єктах не склалося – аудит зафіксував викрадення 6 радіаційнозабруднених ємностей.
Ми запитали, чи отримала Державна інспекція ядерного регулювання паспорти об’єктів ПХЗ.
– У мене їх немає, – відповів начальник управління джерел іонізуючого управління пан Рязанцев. – І в інспекції їх немає також.
Фізична безпека об’єктів була включена в окрему програму і фінансувалася, відповідно, окремо. Ось тільки з 47,2 мільйонів гривень виділених на ці цілі протягом 2005-2007 років, ПХЗ «дісталися» 11,2 мільйонів. За ці гроші ДП «38 ВІТЧ» охороняла аж три сховища, решта ж залишалися без охорони.
Аудит 2011 року показав, що 70 відсотків усіх коштів, що були виділені протягом 2008-2010 років були використані неефективно або з порушеннями законодавства. Всього за увесь час існування державних програм на об’єкти ПХЗ було витрачено 53 мільйона гривень.
У Державної інспекції ядерного регулювання до ДП «Бар’єр» свої претензії – не фінансового характеру.
– Перший раз ми зупинили ліцензію «Бар’єру» у 2007 році – вони виконували роботи на «Базі С» без експертизи ядерної та радіаційної безпеки, – пояснює Віктор Рязанцев. – Коли вони ліквідували порушення, ліцензію відновили. Але у лютому 2011 через систематичні невиконання приписів Інспекції ліцензію було знову зупинено, відновлено в травні і знову зупинено у вересні. Нині «Бар’єр» працює без ліцензії. Та власне, крім проведення тендерів вони нічим і не займаються.
Світовий досвід гарантує: буде дорого
Проблема, яку зараз вирішує Україна – не унікальна. Австралія, Канада, Чехія, Німеччина, Франція, Сполучені Штати та ще чимало країн теж мали справу із спадщиною уранової промисловості.
Світовий інформаційний сервіс з питань енергетики (World Informational Service on Energy (WISE)) та його підрозділ WISE-Uranium, присвячений питанням видобутку урану та його переробці, зібрали чи не найповнішу інформацію щодо вартості рекультивації хвостосховищ.
| країна | Виробництво урану, т (1992 року) | Хвости, млн. т | Загальна вартість, млн. $ США | вартість | |
| $ США за тону хвостів | $ США за один фунт U3O8 | ||||
| Австралія | 54 225 | 98,7 | 85,10 | 0,86 | 0,60 |
| Болгарія | 21 871 | 23,0 | 173,10 | 7,53 | 3,04 |
| Канада | 257 702 | 160,6 | 77,10 | 0,48 | 0,12 |
| Чехія | 101 901 | 48,8 | 433,33 | 8,88 | 1,64 |
| Франція | 70 038 | 31,4 | 128,45 | 4,09 | 0,71 |
| Угорщина | 19 970 | 19,0 | 78,40 | 4,13 | 1,51 |
| Південна Африка | 143 305 | 700,0 | 81,97 | 0,12 | 0,22 |
| Іспанія | 1 145 | 1,2 | 14,82 | 12,35 | 4,98 |
| Швеція | 200 | 1,5 | 20,98 | 13,99 | 40,35 |
| США | 310 000 | 222,9 | 2 428,96 | 10,90 | 3,01 |
Джерело: www.wise-uranium.org
Тривалу і дорогу війну із спадщиною уранової промисловості довелося витримати Сполученим Штатам. Програма приведення хвостосховищ до екологічно безпечного стану називалася Акт радіаційного контролю хвостосховищ урановидобувної промислової (Uranium Mill Tailings Radiation Control Act (UMTRCA), вона тривала 25 років (і все ще триває – оскільки включає довгостроковий моніторинг), передбачала рекультивацію 22 хвостосховищ і коштувала американським платникам податків більше 2 мільярдів доларів. В аналізі виконання програми UMTRCA, який сім років тому готував Пол Робінсон, і яким він люб’язно поділився з Агентством, зазначено, що моніторинг до 2070 року потребуватиме, за попередніми оцінками, ще близько 5 мільярдів доларів – і це без вартості очистки ґрунтових вод.
Пряме порівняння вартості рекультивації українських і, наприклад, американських хвостосховищ некоректне, оскільки вартість великою мірою залежить від самого хвостосховища, видів необхідних рекультиваційних мір, законодавства країни. Але якщо порахувати середню світову вартість убезпечення одні тони хвостів – 2,2 долари, то сума, у яку України обійдеться екологічна безпека уранової спадщини ПХЗ, складатиме 92,5 мільйони доларів. І це якщо тендерні умільці не «розпилять». Якщо рухатимемось у такому темпі, як нині, – один мільйон доларів на рік, витратимо майже сотню років.
Це лише об’єкти Придніпровського хімічного заводу, який не працює уже два десятки років. Однак щороку в Україні добувається близько 800 тон урану, а значить утворюється 800 000 тон радіоактивних хвостів.
Рівненський інформаційно-аналітичний портал 4vlada.com
Матеріал підготовлений за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку через неурядову організацію«Інтерньюс Нетворк», за підтримки МФ «Відродження» та за підтримки Данської асоціації журналістів-розслідувачів і проекту SCOOP в Україні
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
Четверта влада. Атомна загроза гаманцям українців (телепрограма)
Четверта влада. Екологічна загроза мирного атому
Хто і скільки заплатить за нові блоки на ХАЕС?
ДО ТЕМИ:
Руїни уранової фабрики, поля та випас худоби
За сто п’ятдесят кілометрів від Дніпропетровська у Нікопольському районі є село Довгівка. Колись тут була фабрика з відкачування уранової пульпи, нині ж – лише руїни. Фабрика належала Східному гірничо-збагачувальному комбінату, однак після закінчення експлуатації та дезактивації, ця територія була повернена народному господарству. Їдемо туди разом з головою громадського руху «За право громадян на екологічну безпеку» Володимиром Гончаренком.
Руїни фабрики з відкачування уранової пульпи Східного гірничо-збагачувального комбінату. Територія вважається рекультивованою, однак залишається радіаційно забрудненою. Фото автора.
Півтори години автівкою – і ми на місці. З траси місцина виглядає абсолютно звично – ще одне маленьке село, не дуже добра дорога, обабіч якої поля. Коротка прогулянка колись асфальтованою, а нині майже зарослою чагарниками доріжкою – і ми на місці: посеред порослого високою травою пустиру – напівзруйнована будівля – вціліли лише деякі стіни та перекриття. Поблизу будівлі – напівзасипані ґрунтом ями – очевидно копали у пошуках металу. Територія не обгороджена та не охороняється, прийти сюди може кожен. Та, власне, і приходять, бо повсюдно можна бачити коров’ячі «млинці» та козячі «кульки» – селяни випасають тут худобу.
– Тут відбувалося добування урану методом підземного вилуговування, – розповідає пан Гончаренко. – Тобто на цій території знаходилося близько двох тисяч свердловин, у які закачувалася суміш сірчаної та азотної кислот, а потім ця кислота відкачувалася вже збагачена урановою рудою. Ця уранова пульпа трубопроводами поступала на фабрику, збиралася а потім відправлялася на металургійний комбінат для збагачення та виробництва уранового концентрату.
Ми приїхали «озброєні» двома лічильниками – один розвідувальний – «Інспектор», який показує сумарне випромінювання без розподілу на альфа, бета та гамма частинки. Інший – «СТОРА ТУ», котрий вимірює гамма та бета випромінювання та щороку проходить повірку та атестацію. Мірятимемо обома, щоби зрозуміти, чи є ця територія небезпечною.
Кілька замірів на ґрунті показують перевищення природного фону вдвічі, а ж поки ми не дістаємося однієї з численних ям, біля самої будівлі. Тут обидва дозиметра «оживають». «Інспектор» блимає,показуючи щоразу більшу цифру – 828… 980.. 1212… 1433. І зупиняється нарешті. 1433 мікрорентген на годину! Це у 50 разів більше природного фону! Та що там, це навіть вище, ніж у Чорнобилі – під час екскурсії на оглядовому майданчику недалеко від аварійного четвертого реактора гід наміряв близько 400 мікрорентген на годину. Водночас другий лічильник – СТОРА ТУ – демонструє значно нижчі показники – 73 мікрорентген. Чому ж така велика різниця?
Заміри радіаційного забруднення на місці колишньої уранової фабрики показують перевищення природного фону удвічі по гамма-випромінюванню та у 50 разів – сукупного випромінювання. Фото автора.
Володимир Гончаренко пояснює, що справа у видах випромінювання: СТОРА фіксує гамма-частинки, «Інспектор» – усі одразу.
– При видобутку та збагаченні урану виділяються головним чином альфа та бета частинки. Тому заміри лише гамма-випромінювання не показують реальної картини, – пояснює еколог. – Вважаю, слід провести обстеження районів, де добувають уранову руду та де вона збагачується, де виготовляється урановий концентрат, – і заміри слід проводити у першу чергу на альфа-забруднення.
Бетонні конструкції самої будівлі теж радіоактивно забрудненні: сукупне випромінювання 2290 мР/год. Фото автора.
У державній інспекції ядерного регулювання нам пояснили, що територія колишньої фабрики і не повинна бути обгороджена згідно закону, адже вона вважається рекультивованою та повернутою у народне господарство. СхідГЗК свого часу дезактивував будівлю та трубопроводи та засипав усе чистим ґрунтом. А ось те, що місцеві мешканці копають у цьому ґрунті ями у пошуках металу, тим самим піднімаючи на поверхню радіоактивно забруднену землю і сам метал, залишається, на думку пана Рязанцева, проблемою низької правової культури та освіченості. А оскільки ці землі нині перебувають на балансі сільської ради, то і опікуватися ними повинні місцеві органи влади. А СхідГЗК повинен дбати про перевірку ґрунтових вод та слідкувати, аби не відбувалося забруднення радіонуклідами продуктів.
Матеріал підготовлений за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку через неурядову організацію«Інтерньюс Нетворк», за підтримки МФ «Відродження» та за підтримки Данської асоціації журналістів-розслідувачів і проекту SCOOP в Україні
http://4vlada.com/investigations/10079#.TwDHzxn3c7g.facebook
Немає коментарів:
Дописати коментар