Екологічна журналістика в Україні має «дитячу психологію»: намагається вхопитися за «яскраве» — катастрофи, землетруси, повені
| |||||||||
| |
Часто екологи від журналістики скаржаться на пасивно-безлику та байдужу позицію ЗМІ щодо теми екології. Журналісти Ганна Гопко та Олег Листопад вважають, що саме через кволість екологічної журналістики в Україну завезли і ще й досі не вивезли закарпатські токсичні «премікси» і львівські гудрони. Щодня десятки тонн інших небезпечних відходів під прикриттям «сировини» потрапляють в нашу країну. Ми як Африка — куди «цивілізовані» країни (такі, як Німеччина, Британія) звозять свої відходи. І це лише один аспект.
Широкорозповсюджуваної і читабельної «екологічної» друкованої преси в країні майже немає, просто тому, що вона не вигідна власникам. В кіосках «Преса» і на розкладках можна знайти хіба що «Вокруг света», поради для мисливців та садівників. На цьому асортимент у вільному продажі вичерпався. Екопресу можна виписувати. На київському Поштамті у каталозі друкованих видань натрапляєш на три десятки тематичних журналів. Щодо телебачення, то тут із програмами, які займаються екоінформуванням чи екорозслідуваннями теж не густо. На каналі «Тоніс», який недарма вважається «зеленим», є дві програми: 24-хвилинні сюжети екологічних розслідувань «Зелена варта» і 5-хвилинна інформаційна «24. Життя». Зі слів режисера Ірини Орловської, ці програми — ініціатива каналу, жодна політична чи громадська організація до їхнього фінансування не долучається. Програму «Життя» створювали восени 2007 року, а «Варту» — навесні 2008 р. Режисер розповідає, що розслідування в «Зеленій варті» розпочинається з дзвінків глядачів, які запрошують знімальну групу розповісти про їхню проблему. На день редакція отримує 3—5 дзвінків.
— Закривати жодну з передач ми не збираємося, — запевняє Ірина Орловська. — Буде змінюватися сітка трансляцій, але цим передачам нічого не загрожує. Можливо, в майбутньому будуть ще якісь екопередачі — плани є. Але поки що розкривати їх не буду.
У мережі інтернет, як у значно більш прогресивного інформаційного джерела, екоспрямованих сайтів і сторінок більше. Серед них — створені на урядові кошти закордонних благодійників чи ООН, а також українських партійних організацій. Загалом, на домені UA екологічної інформації достатньо.
— Наприклад, «Екопортал-Львів» (я наповнюю його новинами, відповідно й люблю найбільше), сайт екологічного порятунку України, «Екологічний портал України» та інші, — перелічує регіональний журналіст Наталя Горбань.
— Мені б дуже хотілося, щоб екологічна журналістика розвилася в окрему галузь журналістики. Від цього ми б виграли, бо тоді редакції могли б собі дозволити журналіста, який справді є постійно «в темі», — ділиться своїми роздумами Ганна Гопко, екожурналіст, член ГО «Бюро екологічних розслідувань» і постійний автор «Дня». — Екологічна колумністика — як в The Guardian чи на Бі-Бі-Сі — це справді доступно, фахово, професійно та цікаво про головні екологічні проблеми. І найголовніше — ефективно. На Заході влада реагує на проблеми, які піднімають журналісти. Таким визнаним екологічним журналістам як Алексу Кірбі (Бі-Бі-Сі) чи Полу Брауну із Гардіан довіряє суспільство, бо вони мають великий досвід.
В Україні ж поки що пишуть і показують в основному про «найголовніше» — катастрофи, землетруси, повені... Екологічна журналістика в Україні поки що має «дитячу психологію»: намагається вхопитися за яскраве, тобто сенсацію і будь-яку «жовтизну».
— ЗМІ досить активно цікавляться екологічною тематикою — і чим далі, тим більше. Проте їх більше цікавлять красиві піар-акції і сенсаційні повідомлення: «Скажіть, були якісь жахливі подробиці або цифри?» Проблема ще й у тому, що більшість медіа не мають спеціально зайнятих людей, які б працювали над рубриками природоохоронної тематики. Часто в матеріалах бувають явні проколи, які легко помітні спеціалісту, — розповідає Олексій Василюк, заступник голови і відповідальний за інформаційну політику Національного екологічного центру України. — Рік тому ми організували медіаакцію «Кроки екологічної грамотності»: цикл довідок для журналістів на екологічні теми. Кожен «крок» розсилаємо тим журналістам, які зверталися до нас за інформацією, коментарями. Мрію, щоб журналісти припинили нарешті заказники називати заповідниками! Загалом наболілих прикладів неграмотності вистачає.
— Колись в екологію кинулись всі — було це тоді, коли ліквідували таку науку, як «Історія партії». Ці люди думали, що в них «широкий кругозор». То що ж тут такого складного в тій екології! — нарікає науковець Яків Дідух.— Тим часом ці невігласи призвели до того, що дійсна екологічна наука не те що трансформувалася, а навіть викривилася. Лісники говорять, що зменшення лісу не впливає на повені. Звідки ці псевдонаукові твердження? Чому в нас немає такого, щоб у відкритій дискусії зібралися екологи? Хоча це є в політиці. Влаштовувати очні ставки для політиків — завжди вигідно. А що екологія?
Справді, на телебаченні екологів можна побачити не часто. Тим часом природа України постійно страждає. Цей факт ЗМІ констатують, але не намагаються попередити.
— Я за те, щоб екологічна журналістика в Україні мала запобіжний характер, — каже Ганна Гапко. — І ми попереджали екологічні проблеми, а не констатували чи інформували про наслідки. Екологічний журналіст повинен майстерно ставити незручні запитання. З власного досвіду скажу, що випадки, коли журналістські меседжі доходять до адресатів все-таки є. Коли ми робили програму на «5 каналі» «З життя лісу», то після одного з випусків керівника лісового господарства на Харківщині звільнили. Він у кадрі розповідав як у їхніх лісах все добре, натомість наша картинка на екрані демонструвала зовсім протилежне. Ще один приклад: наша влада не бажала заносити до Червоної книги бурих ведмедів. А після інформаційної громадської кампанії в ЗМІ у 2003 році таки зробила це. Журналістам та природозахисникам треба об'єднувати зусилля, створювати виставки екологічних публікацій перед Адміністрацією Президента, Кабміном та Верховною Радою. Поки влада не реагуватиме на публікації, кількість екопроблем не зменшиться. Світова фінансова-економічна криза — це частина глобальної еколого-моральної кризи, породженої девальвацією моральних цінностей, надмірним використання ресурсів, споживацьким ставленням до природи.
— Звісно, це складно — вплинути на владу чи на промпідприємства за допомогою виключно публікацій у газеті, — погоджується журналіст львівської «Ратуші» Наталя Горбань і додає, — але можливо. В газеті, де я працюю, прийнято висилати вирізки зі статтями, в яких ідеться про порушення закону до прокуратури, яка зобов'язана перевіряти реалістичність таких публікацій і реагувати.
Журналістів хвилює неувага держави й інертність з боку громадськості у контролі владних зобов'язань про збереження довкілля. У практичному плані нічого не змінила і ратифікація нашою країною широковідомої Орхуської конвенції. Міністр екології та природних ресурсів Георгій Філіпчук навіть за місяць не знайшов трохи часу, щоб відповісти на наші запитання. Як запевнив керівник прес-служби міністерства Володимир Гаптар, «влаштуємо прес-конференцію, тоді й отримаєте відповіді на ваші запитання».
— Іноді мені бракує прямих доказів, — каже Наталя Горбань. — Наприклад, є свідчення людей про те, що певне підприємство забруднює довкілля і жителі через це хворіють. Доводити правду дуже складно. Де взяти прямі докази? Аналізи коштують дорого. В такій ситуації доводиться покладатись тільки на те, що бачиш і чуєш. Я мало вірю в державні екологічні служби, екоінспекції чи управління екології. Із підприємствами вони працюють роками. Тому про порушення не кажуть. Заважає й те, що всі технологічні схеми підприємств — це так звані ноу-хау, вони «засекречені». Завод твердить всім про свої «суперсучасні системи очистки». Чи ж безпечні вони для навколишнього середовища — невідомо, бо технології, це — «комерційна таємниця».
Один із наших співрозмовників, біолог Яків Дідух наголошує на «невизначеності» екологічної науки, яка обслуговує передусім людину.
— Зараз сама екологія стає невизначеною, а її межі широкі й розмиті. То що вже говорити про екологічну журналістику? В Україні готують екологів з антропоцентричною метою. А коли таке було, щоб те, що вигідніше для людини, було вигідно для природи? Тут якраз і годиться сказати про екологічну журналістику — вона має бути близька до теми охорони довкілля, — резюмує український науковець.
Анжеліка ДЖЕРЕЛЬНА
День №52, п'ятниця, 27 березня 2009
Немає коментарів:
Дописати коментар